Зеленський вибігши з зустрічі із Байденом, скочив у машину разом з Єрмаком. А посла України в США не допустили…

Тут є дві причини: протокольна та логічна. Перша є демонстрацією довіри й поваги до посла, який (яка) є і представником цілої держави й особистим посланцем її лідера. Це важливо. В міжнародних стосунках дуже багато символізму. І це зрозуміло. Адже в середині держави діють певні чіткі норми й закони, які охоплюють усі нюанси. А між державами стосунки регламентуються лише певним невеликим переліком міжнародних конвенцій, які чітко розписують тільки деякі критичні права та обов’язки в цій сфері, щоб не допустити якихось фатальних непорозумінь. Усе інше формується завдяки традиціям, звичаям, упередженням чи симпатіям і різним іншим суб’єктивним речам, тобто символами.

Якщо керівник держави ігнорує та зневажає свого посла (ставлення Зеленського до Маркарової відоме від часу “касетного скандалу про олів’є в голові”), то його ніколи не сприймуть за повноправного й поважного представника своєї держави. Це не просто якісь викрутаси й домисли, а ази дипломатичних стосунків. Кожне відкликання дипломата на консультації, незаплановані поїздки в свою країну, зустрічі формальні й неформальні з посадовцями його держжави, фінансування посольства та різних іміджевих акцій дуже реально опрацьовуються в країні перебування. Це маркер. А в США тепер уже знають, що посол Маркарова не є довіреним представником української влади, що значно знижує її можливості й авторитет. Їй буде значно складніше виконувати свої функції, а урочистого вручення вірчих грамот може взагалі не відбутися до закінчення каденції.

Тут треба пояснити, бо така проста річ у нас досі не з’ясована. Отже, посол, якого направили для виконання повноважень, отримує свій статус і права лише після вручення вірчих грамот керівництву країни. Але іноді виникають об’єктивні затримки, а дипломатія не терпить розривів, то є ерзац-процедура. Посол може на тимчасовій основі вручити копії вірчих грамот в міністерство (у США в Держдеп) і почати виконувати свої функції. офіційних обмежень при цьому не виписано, але в плані доступу, рівня контактів, гідності й рівності з іншими та демонстрації поваги буде залишатися таким собі ерзац-послом, аж доки не вручить вірчі грамоти свого президента голові країни перебування. Це все ніби й символізм, але на практиці він відіграє колосальну роль. То Маркаровій відразу по приїзді запропонували передати копії вірчих грамот. Це свідчило, що офіційне вручення відкладається, а в Держлепі не забули авантюрку Кулеби, коли він по тупості чи з умислу розтрубив про рішення призначити Маркарову послом ще до отримання відповіді на агріман – страшна безтактність у міжнародних стосунках! Тому вже тривалий час Маркарову бортують стосовно урочистої процедури. А зараз вона може реально стати дипломатичним ізгоєм. Я їй не симпатизую й не схвалював її призначення, але це ж прямо зашкодить Україні.

А практичний елемент у тому, що посол дуже добре готується до всіх обставин візиту й має вичерпну інформацію про всіх, з ким керівнику доведеться спілкуватися – такі довідки перед початком візиту напрацьовує весь персонал посольства. А це вкрай необхідно при серйозних візитах. От після зустрічі в Білому Домі Зеленський поспіхом поїхав на розмову з кількома членами українського копусу (у нас це офіційно називається нашою частиною міжпарламентської групи дружби), а в США це дещо значиміша структула з певними лобістськими елементами. Там очільником є “вічна” конгресвумен Мерсі Каптур. Коли я ще десь у 2002 році приїжджав до Вашингтона лобіювати виділення коштів з американського бюджету для програми стажування представників українських муніципальних служб, мені влаштували невеликі конгресові слухання та потім провели офісам членів українського копусу й ряду інших зацікавлених їхніх депутатів.

І мені дуже пощастило, що мене попередили про явну зацікавленість Мерсі питанням “ніжок буша”. Це американські заморожені курячі стегенця, якими, користуючись пробоїною в митному законодавстві (відміна податків та частини мит для спільних підприємств) завалювали бідну й голодну Україну в 90-их. Це була після хліба й молока чи не головна витрата на харчі в українських родинах. З приходом на посаду прем’єра Віктора Ющенка, ожило наше лобі птахівників, які до того ледь животіли, не в змозі конкурувати з американським курячим цунамі. Тоді ввели ряд змін, яким перекрили стару халяву. В США виробники втратили мільярди, а в нас появилися перші аграрні мільярдери (такою була ціна питання!). А Мерсі Каптур обрана в Пенсільванії, де були головні вирбники курятини. І вона виступала жорстким їх лобістом. В наш копус теж записалася саме через це. То розмова в мене могла б бути й зовсім провальною (вона й так не була успішною), якби мені в УККА (український Конгресовий Комітет Америки) не встигли про це повідомити та роздрукувати якусь довідку із сайту нашого уряду з аргументами на цю тему. Мерсі я не прошиб, але хоч міг удар тримати.

Чи Єрмак може або має знати такі деталі про твого наступного головного переговорника? Ні, не може й не мусить. Але це прямий обов’язок посла. А що далі? Дивіться старий фільм. Той, де “Кемску волость? Да пусть забирают, эка малость, я то думал…” до речі, ця сцена – класичний кадр переговорів непідготованих лідерів у міжнародних стосунках. Зеленський буде говорити всяку загальщину. А члени копусу (та ж пані Каптур) можуть мати свої конкретні інтереси. І на їхні прямі вимоги Зеленський, як у Парижі Путіну чи в Омані Патрушеву, понаобіцяє чого завгодно. А потім вони ж прийдуть за обіцяним. І тоді або ми всі втратимо, або Україна, а не Зеленський, буде сприйматися ненадійним і голослівним партнером, а в нас появиться більше недругів там, де мали б бути друзі.

От я тут детально розшифрував лише одну дрібнесеньку детальку з цього візиту, яка, насправді, має дуже велике значення.

До речі, в США значення “голови, яка знає те, чим не слід засмічувати голову президента” навіть формалізована. За кордоном це, звісно, посол. І жоден президент не ризикне десь на виїзді не пустити в свій лімузин американського дипломата. А вдома є спеціально підготовані радники. От іде Байден коридором, поряд супровід, охорона, а попереду прибиральниця, далі якийсь ремонтник. Там не розганяють своїх працівників, як у нас за принципом “розступись, море, зелене лайно пливе”. І супроводжуючий регулярно щось шепче збоку, а президент протягує прибиральниці руку й вітає її з недавніми уродинами, а майстру співчуває за загиблого в Афганістані сина й висловлює короткий патрітичний спіч. Саме так твориться внутрішнє коло абсолютно й щиро довірених людей, від яких не слід чекати підступу або зради і які грудьми ляжуть на ваш захист. Але то вже вища математика, як для наших дошкільнят…