Олег, окрилений новим і молодим коханням, не думав про дружину й дитину. А потім отримав таку ж відплату
За вікном падав сніг. Олег, мов зачарований, дивився на зимову казку за вікном і йому здавалося, що його душа теж кудись падає. А його п’ятдесятилітнє тіло, без тієї душі, стає холодним і сонним. Байдужість, апатія і зневіра огортають усе єство.
Джерело:osoblyva.com
А колись він так любив зиму. Саме взимку він зустрів її. Так і називав Віку, ніжно та лагідно – моя сніжиночка. Красуня неймовірної вроди – білошкіра, тонкоброва і тонкостанна дівчина, з волоссям пшеничного кольору, що сягало поясу, просто звела його з розуму. Він бачив її щоранку, коли вона поспішала попри їхній дім до педколеджу, де навчалася.
Спочатку він милувався нею у тому ж вікні, коли пив ранкову каву, приготовлену дружиною. А з часом вона стала для Олега талісманом. Побачить її – все буде добре на роботі, а не побачить – обов’язково не пощастить.
Працював Олег машиністом в депо, був жонатим вже п’ять років, мав трьохрічного сина. Свою дружину він привіз зі сходу, де проходив військову службу. Життя його було спокійним та розміреним.
Якось був сильний дощ. Олег їхав авто додому і побачив Віку, яка без парасолі, геть промокла, бігла додому. Він зупинився, запропонував підвезти – дівчина погодилася. Вони познайомилися та розговорилися. Виявилося, що вона орендує квартиру разом з двома однокурсницями на тій самій вулиці, де мешкає Олег.
Його тоді наче струмом вразило. Зачаровано дивився на мокре волосся та вії, глибокі зелені очі дівчини, і відчував, що закохався до нестями. Це було восени. А взимку вони вперше зустрілися. Він, перестрівши Віку на вулиці, жартома запропонував їй відсвяткувати День зими, а та погодилася.
Провели чудовий вечір у ресторані. Олег признався Вікторії в коханні, а дівчина була не проти стосунків. Він розповів їй про себе і пообіцяв розлучитися з дружиною. Усе було наче в сні. Олег не думав тоді ні про кого: ні про свою молоду сім’ю, ні про дитину. Без емоцій розповів усе дружині, а вона не стала чекати розлучення, зібрала речі, взяла сина і поїхала до себе на батьківщину. Прощальні її слова були: «За що ти так зі мною?»
І стали вони жити з Вікторією. Одружилися, народили двох діток. Пройшло-пролетіло п’ятнадцять років. Олег працював, мав гарну зарплату, Віка вчителювала, діти добре вчилися. І хоча вона була молодшою на тринадцять років, різниці у віці він не відчував. Усе було добре. А в один дощовий осінній день, який для Олега став найчорнішим у світі, Віка заявила, що подає на розлучення, бо покохала іншого чоловіка.
Казали люди, що Олег геть здурів. Він посивів і схуднув. Став оббивати кабінети різних служб з вимогами, щоб повернули зрадницю додому. Писав заяви в поліцію і прокуратуру, апелював до керівництва школи, в якій працювала Вікторія. Став бідною, безпомічною людиною.
– За що вона так зі мною? – допитував знайомих і сусідів. Хотів забрати дітей, але їх йому не віддали навіть через суд.
Подейкували, що він переслідував колишню дружину, але та не хотіла на нього навіть дивитися, окрилена новим коханням. Тоді Олег, чи направду, чи просто так, розпустив чутку, що має двадцятилітню коханку, але йому ніхто не повірив. Ось така історія сталася нещодавно. І така зрадниця-жінка живе на світі, бо чоловік, то він – «святий», що не кажіть, люди.
Автор – Раїса ОБШАРСЬКА, м. Чортків