СЕНС НАШОГО ПОКОЛІННЯ

Учорашню ніч в потязі з Харкова до Києва провів у розмові з надзвичайно цікавим і глибоким психологом Валентином Кімом. Воістину, як сказав Антуан Сент Екзюпері, найбільша розкіш – це людське спілкування!

Говорили про важливі для України речі, про сенси нашого існування, про наше недалеке майбутнє, яке витікає з нашого сьогодення. Шкода, що я не включив диктофон – це була чудова професійна бесіда.

Зокрема, торкнулися ментального спадку, що нинішнє покоління передасть нащадкам. Бо кожне з поколінь неодмінно передавало щось від себе. Сталінське покоління передало дітям страх і сліпу покору перед владою. Хрущовське покоління – відчуття свободи і оптимізм щодо майбутнього. Брежнєвське покоління – відносне благополуччя застою і подвійну суспільну мораль. Горбачовське покоління – хаос перемін і солодкий дух звільнення.

Українська незалежність дала українцям величезний поштовх. Ціле покоління відчуло новий сенс свого існування у відродженні своєї держави, мови, віри, культури.

Але вже з другої каденції Президента Кучми, що співпала з настанням нового тисячоліття, почала наростати хвиля тривожності і розчарування. Відчуття того, що ми не туди йдемо, що ми всі стали заручниками антинародної олігархічної системи, яка нічого хорошого нам не принесе.

Найближчі наші півтора десятиліття – це відчайдушний спалах української пасіонарності. Два Майдани – і одразу ж, жорстокі уроки розуміння, що ми так і не досягли жаданої мети… Нам не вистачило мудрої і чесної української еліти, не вистачило розуміння, звідки може прийти загроза і небезпека.

Отже, що може залишити своїм нащадкам нинішнє покоління українців? Розчарування і гіркоту поразки? Відсутність спільних ідеалів, які з “насєлєнія” роблять єдиний народ? Тотальну недовіру до політиків – і як наслідок – озлобленість, критицизм і розгубленість?

Скажу з усією відповідальністю, не маючи на увазі особисто себе, хоча і я в цьому числі. Ми – для наших дітей і онуків, – абсолютно марне покоління. У соціальному сенсі. Ми народилися абсолютно в іншій політичній системі. Ми сповнені пережитків, комплексів і атавізмів, які виглядають дикими в нинішньому часі.

Наш досвід абсолютно провальний. Ми не не можемо підказати молоді ні шляхів розвитку, ні орієнтирів, у нас немає навіть об”єднуючої національної ідеї. Ми навіть не знаємо, чого понад усе прагне юне покоління?

Соціологи дослідили це питання. І ось основні речі, які є пріоритетами молодих людей: вони хочуть бути вільні – у пересуванні, у виборі життєвого шляху, релігії, професії, країни проживання.

У своїй переважній більшості вони прагнуть бути вільними від нерухомості і надмірного капіталу, який ускладнює життя. Вони готові жити в арендованих квартирах, подорожувати по світу, насолоджуватися звичайними людськими радощами – і все, що їм треба – це достойна робота, яка б давали їм можливість реалізовувати себе, і задовольняти свої звичайні життєві бажання.

Вони живуть у інформаційно-цифровому світі, де більшість проблем уже вирішується одним кликом комп”ютерної мишки, де нікого не гризуть думки, що приготувати, у що вдягтися, куди поїхати і як дістати квитки. Вони мислять технологічно і прагматично. Обсяги інформації, гаджети і програмний софт який вони юзають, для більшості з вас – китайська грамота…

Тож перестаньте їх повчати, критикувати на кожному кроці, висміювати їхні смаки і уподобання, нав”язувати свої стереотипи. Вони настількі інші, що ви, часом навіть не можете собі цього уявити! З точки зору банальної логіки, ви не маєте ніякого формального права впливати на їхнє життя, бо ваш досвід помилковий і позбавлений сенсу!

Так! Ви для них – лузери! Навіть якщо залишили їм, будинки, яхти, вілли і підземні золотосховища! Бо в глибині душі вони розуміють, що ви заробили це нечесним, незаконним, негуманним, неморальним, тіньовим шляхом. Тоді як майбутнє – це повна прозорість розрахунків, банківських операцій, угод, суспільного і навіть приватного життя.

То що ж, виходить, ми будемо безжально викреслені з їх свідомості через деякий час, після того як залишимо цей світ? І ніхто не згадає нас добрим словом?!

Варто бути чесним – так воно і буде. З більшістю.

Однак, є шанс усе ж залишися в їхній пам”яті. Є дещо, що може врятувати вас від забуття.

І це дещо – ваша Любов!

Це – єдине чого потребує від нас молоде покоління! Любов, виражена не через матеріальний еквівалент. Любов без ніяких “люблю, але…” Любов на рівні, співпереживання і співчуття, Любов не за щось, а не зважаючи ні на що.

Любов, з якою ви вчили їх співати, чи грати на музичному інструменті, танцювати чи писати вірші.

Любов, з якою ви вели їх до спортивних рекордів.

Любов, з якою ви сприймали їхні поразки.

Любов, яка світилася у ваших очах від їхніх перших успіхів.

Любов, з якою ви давали їм можливість самим визначати свою долю і нести відповідальність за неї.

Саме цю Любов, якщо вони отримають її від вас, вони передадуть своїм дітям, які, скоріше за все, також будуть проблемними і не схожими на своїх батьків. Бо не буває двох однакових поколінь – і не можна двічі ступити в одну річку.

Але Любов не дасть розірвати той ланцюжок поколінь, коли від прадіда і до онука зберігається пам”ять, виражена через прості і складні історії нашого роду. І лише тоді ці історії будуть переповідати з Любов”ю, передаючи їх наступним поколінням як велику цінність.

Я не знаю, скільки цієї Любові залишилось в нас, українцях, які сьогодні живуть на цій грішній землі. Здається, що дуже мало, судячи з того, як ми нині сваримось з будь-якої причини – як виливаємо свій гнів і роздратування на покоління наших дітей. Ми приречені на забуття…

Але у нас ще є шанс. Поки б”ється серце.

Якщо ми залишимо нащадкам хоч крапельку Любові,

значить наше життя, попри весь трагізм нашого покоління

все ж мало сенс.

За матеріалами сторінки в Фейсбук Анатолія Матвійчука

Джерело: bestpost.co.ua