Ми забрали маму з села і перевезли в сусідній будинок, квартиру зняли, щоб мені було зручніше. Бо в село до неї кожен день я б не наїздилася. До себе я її теж забрати не можу, бо ми живемо в невеликій двокімнатній квартирі. З роботи біжу до мами, доглядальницю відпускаю, готую, годую, мию. Ночувати йду до себе, о шостій ранку – знову до мами, перевірити, як вона. Зараз все на мені, я нічого не встигаю, а брат самоусунувся від усього. Раз на тиждень телефонує і запитує – ну, як там мама
У моєї мами двоє дітей – я і старший брат. Але виходить так, що доглядати за мамою маю лише я. Мені зараз сорок років, саме в такому віці колись народила мене моя мама, коли брат, практично, школу закінчував. Іван – поважна людина, в якого є і діти, і внуки.
Зараз все на мені, я нічого не встигаю, а брат самоусунувся від усього. Раз на тиждень телефонує і запитує – ну, як там мама? А він у мами завжди був улюбленим сином!
Щоб мені було трохи легше, ми забрали маму з села і перевезли в сусідній будинок, практично, квартиру зняли, щоб мені було зручніше. Бо в село до неї кожен день я б не наїздилася, це нереально. А до себе я її теж забрати не можу, бо ми живемо в невеликій двокімнатній квартирі. Але навіть і в сусідньому будинку – теж важко. З роботи біжу до мами, доглядальницю відпускаю, готую, годую, мию. Випрати знову ж треба, прибрати трохи. Ночувати йду до себе, о шостій ранку – знову до мами, перевірити, як вона. О восьмій годині доглядальниця приходить, а я їду на роботу. Останнім часом мамі було геть зле, зараз вже трохи краще. Вона хоч ходити почала трохи по квартирі.
Залишити маму без опіки я не можу, але в таких умовах без догляду залишилася моя сім’я – діти ростуть як трава, добре, що вже хоч школярі. Але все одно, старший в дев’ятому класі, йому екзамени здавати, контролювати треба, а у мене зовсім на дітей ресурсу немає, і на чоловіка теж, на жаль.
І діти і чоловік отримують лише залишки моєї уваги та турботи. Щось там собі готують, кудись ходять, якось живуть. Ні, вони, звичайно, без претензій, все розуміють, такі обставини. Але у мене все одно болить за рідних душа.
Щодня стою біля плити, готую великими порціями, щоб на всіх вистачило. В квартирі повний безлад, вже давно потрібне генеральне прибирання. А що з моїх хлопців візьмеш?
Одним словом, мені дуже важко, а брат робить вигляд, ніби це його не стосується. Справа навіть не в тому, що я одна все тягну на собі. Нехай брат теж якось бере участь, це ж його мати! А він до неї навіть носа не показує. Я вже багато разів намагалася з ним поговорити. У нього на все одна відповідь: «Я можу допомогти тільки грошима»! Гроші дав – і більше з нього нічого не питай! Ось як так можна, а? Гроші все не вирішують, крім них, ще купу всього треба …
Справедливості ради треба зазначити, що мій брат доволі заможна людина і справді всі фінанси, пов’язані з матір’ю – на ньому. Рік тому мама в лікарню потрапила, і лікарі сказали, що нас чекає ось це все, і, скоріше за все, надовго … Він тоді відразу заявив: давай, мовляв, так – з мене гроші, скільки треба, з тебе все інше. Догляд, нагляд там, миття, готування, керівництво доглядальницею. Гроші він переводить мені на картку.
Квартиру зняв поруч з моїм будинком, переїзд організував, на доглядальницю грошей видає щомісяця. Продукти замовляє раз в тиждень з розрахунку на маму і доглядальницю, оплачує, природно, сам теж. З лікарями теж він домовляється, масаж організовує, лікування, швидше за все, не безкоштовно, я в ці питання не лізу …
Я розумію, що це велика допомога, бо насправді, оплачувати щось з перерахованого для матері я навряд чи змогла б сама. Ми з чоловіком і дітьми живемо дуже скромно. Добре, що є Іван, який заробляє непогано, і гроші для нього – не проблема.
Але навіть при цьому всьому я вважаю, що брат самоусунувся, тому що все на одних руках. Так не чесно! У Івана життя не змінилося зовсім. Він так само веселиться, відпочиває, ходить в гості до друзів, вечорами з роботи йде додому, до сім’ї. Влітку вони з дружиною у відпустку їздили, а я і цього позбавлена. І я не велика любителька поїздок, насправді, але просто прикро! Я Іванові кажу – ти б хоч до матері зайшов, посидів би з нею, підмінив мене хоч на пару вечорів на тиждень! Або когось з своїх пришли – дружину чи доньок. Могли б за бабусею трохи подоглядати, вона ж вас всіх так любить, постійно згадує. Ні, не хоче. Мити ж її, каже, я не буду, я чоловік, мені незручно! А у дочок маленькі діти.
Незручно йому, як же. Кажу, нехай дружина твоя прийде, щось зробить для твоєї матері. Мати їй свого часу з дитиною допомагала, нехай і вона тепер постарається … Але про це і мови не йде. Не буде його дружина ходити за нашою матір’ю. Гроші дали – і більше нічого не винні.