– Зять – нема що взять, – батька мого інакше бабуся і не називала. – А ти взагалі впевнений, що Вєрка (моя мама) свою дочку (мене), від тебе народила? Хі-хі, – діставала вона його всіляко.. А нещодавно бабуся звертається, значить, до нас із проханням..

-Яка ж ти безсердечна, це ж бабуся твоя рідна, мама ж твоя не заперечує проти того, щоб її взяти до себе, чому ти проти? – таке питання мені задала рідна тітонька Олена, сестра моєї мами.

Напевно я дійсно безсердечна, раз заперечую, щоб стареньку, якій 89 років взяли «на дожиття» в будинок моїх батьків. Але я розповім про причини.

У моєї бабусі дві дочки і син. Мама – старша з сестер, про дядька, який наймолодший, і мови немає, він одружувався рази 4, зараз живе в квартирі чергової дружини, там він не господар, та й доглядати за бабусею він не буде і не зможе. Грошима допомагати дядечко теж не може: три перші дружини народили йому 7 дітей. П’ятеро з них неповнолітні ще. Кілька років половину зарплати на утримання нащадків йому ще віддавати.

Залишаються мама і тітка Олена. Мені 40 років, моїй мамі 63 роки, тітці Олені 56. І те, що вона працює на керівній посаді, є головною відмазкою від того, щоб бабуся жила з нею. Моя мама теж працює, соцпрацівником. Живуть батьки в селі, так що на мамі ще город, двір і все інше.

-У неї графік вільний, – напирає тітонька, – а я можу затримуватися на нарадах. Хто їй памперси буде міняти? Моя Мар’яна? Або мій чоловік? Ти в своєму розумі?

Мар’яна звуть мою двоюрідну сестру, їй 27 років, живе з батьками. Мріє про вигідне заміжжя, доглядає за собою, але принца поки на горизонті немає і не передбачається.

-Давайте, – кажу – не покладати на маму все. Їй і так важко. Бабуся все життя допомагала кому? Правильно, тобі. Сиділа все дитинство з ким? Правильно, з Мар’яною. А тепер Мар’яна памперси їй не поміняє?

Але головна причина, з якою я заперечую, щоб бабусю переселили в будинок моєї мами, набагато глибша. Коріння у неї давнє. Власне, бабусею я називаю її виключно в цьому оповіданні, в житті я говорю грубше. Тому що ні мама, ні я, ні тим більше мій батько, слова ласкавого від неї не чули.

-Зять – н*х*й взять, – батька мого інакше бабуся і не назвала, діставала його всіляко. За що? За те, що рано без батьків залишився, що був бідний. Нервів вона татові попсувала – не зміряти. Він у мене завжди витриманий був, все тримав у собі, а я, маленька ще, все питала значення слів, якими бабуся називала мого тата.

Мій батько побудував будинок, виростив мене. Він навіть знайшов в собі сили матеріально допомагати тещі, хоча вважав за краще не спілкуватися. І перший інс*л*т у нього стався якраз через бабусю, як я вважаю. Довела. Чим? Він приїхав їй допомогти щось по дому, вона в своїй звичайній манері почала його ображати, закінчила фразою:

-А ти взагалі впевнений, що Вєрка (моя мама) свою дочку (мене), від тебе народила? Хі-хі.

Було літо, спека, у батька тиск останні роки було підвищеним. Добре, що відразу після того, як він повернувся, мама помітила ознаки, вчасно в лікарню відвезли, вдалося врятувати, хоча працювати тато більше не зміг, сів на групу.

Навіщо бабуся так сказала? А я не знаю. Я на батька схожа, як дві краплі води. Такий характер, таке ставлення конкретно до моєї матері і до мого батька. Як же: Лєночка розумниця, красуня, синочок в столиці.

-А Вєрка що? Вийшла заміж за задрипанця, народила дівку, та все життя вовченям дивилася. Ні посади, ні роботи нормальної.

А мама працювала вихователем в дитячому садку, все життя, до 56 років, а потім, після першого батьківського інслту пішла на пенсію, а коли батько одужав, стала соцпрацівником, дільниця у неї – її вулиця і дві сусідні, кілька бабусь, яким вона допомагає . Їй зручно, від будинку близько, за чоловіком можна доглядати.

А доглядати за ним потрібно, тому, що одним інс*л*т*м справа не обмежилася, був ще один, потім ще. Батько практично з дому не виходить. На мамі все. Ми з чоловіком допомагаємо, як можемо, намагаємося мало не щодня до мами з батьком заїжджати, але у нас ще свекруха в такому ж приватному будинку, так що чоловік чергує влітку: вихідний у мами, вихідний у тещі.

-Але ж догляд за людьми похилого віку для тебе справа звична, – застерігала маму тітка Олена, – де один, майже лежачий, там і інший, майже лежачий. У тебе часу більше, ніж у мене.

Мама під напором того, що вона дочка, вона повинна, перейнялася, почала схилятися до думки взяти бабусю до себе: мати ж, все таки. Як же не взяти?

-Як не взяти? – кажу, – А тітці вона не мати? Вона все життя тебе гнобила, а тобі все рівно. Я вже не кажу, що її переїзд батька остаточно вже… Ти цього хочеш? Чергового інс*л*ту? Подумай і про себе теж, ти і так крутишся вужем весь день, на тобі чоловік хворий. Вирішуйте це питання інакше. Як? Та хоч як! Доглядальницю наймайте. Вас троє дітей, скидайтеся, вирішуйте. Продавайте бабусину квартиру, ось і гроші на догляд. Де жити буде вона? Квартиру продасте, зніміть їй однокімнатну. Сама кажеш, що це не триватиме довго.

-З глузду з’їхала? – накинулася на мене тітка, – Таке радити? Чужій людині довірити матусю? Гроші зайві? У мене не зайві, у мене чоловік без роботи півроку сидить, дочка в наречених. Квартиру бабусину продавати? А Мар’яна де жити буде, коли заміж вийде? Бабуся на Мар’яну заповіт зробила…

Тітка сказала останню фразу і осіклася, зрозумівши, що бовкнула зайве. Я навіть розреготалася: заповіт на Мар’яну, а сама Мар’яна за бабусею доглядати не хоче, їм, принцесам, таке не личить?

-Мама, – кажу, – якщо ти піддашся на вмовляння сестри, ми з чоловіком припинимо допомогу. Так, ти – дочка, так, доглядати батьків – борг дітей. Але мені дорожче ти і батько. Бабуся? Вас у неї троє. Вихід я запропонувала. Мені все рівно, кому дістанеться її квартира, я думаю про тебе і про тата.

І можете вважати мене безсердечною, але мені не соромно. Для мене дійсно дорожче батько, ніж та, яку я в цьому оповіданні вимушено називаю бабусею.