Чи мстива я? Нє, не мстива

У мене багато сусідів. Я їх всіх по іменах не знаю, але іноді вгадую, яку кнопочку в ліфті натиснути, якщо мені випадає честь проїхатися з ними на їхній поверх.

У мене достатньо сусідів, які знають про мене більше, ніж я сама. Особливий інтерес до моєї скромної персони в них з‘явився з початком війни. Вони лізли з дурними запитаннями «а що він там робить», «а чого пішов воювати», «а тебе шо чоловік кинув, бо я його вже давно не бачу», «а шо ж твій президент війну не скінчив, він же ж був директором країни», «а ти за кого голосувала», «нарешті новий президент покаже вашому».

Зазвичай я не реагувала, але комусь іноді щось пояснювала чи доводила, чи розповідала. Все залежало від кольору очей зацікавлених осіб)

Якось їду в ліфті і раптом: «А що ж твій президент нічого так і не зробив?»
Ну що я можу встигнути в ліфті? Хіба що відповісти: «Та яка вже різниця? Новий зробить».

Але заїло воно мене, хоч наче б то і не зла я, і не мстива, ну і, як у тій приказці, не злопам‘ятна🙂
«Ну нічо, — подумала собі — трохи часу най пройде, ближче до зими сама спитаю, як їм нове життя».

Але день сьогодні таки вдався. Надвечір пощастило нам знову разом їхати в ліфті.
Я посміхаюся привітно, розпитую як внуки, що там на дачі. Вже й ліфт на її поверсі зупинився, виходимо разом (нічо, далі пішечки піду), а сусідка все розказує й розказує, я тим часом розпитую й розпитую, піднімаючи градус задоволення, і легенько простими запитаннячками притискаю її до теми… на яку вона зовсім не хоче говорити.

Мовою оригіналу не зможу, але суть спробую передати)))

— Та що ж це таке робиться? Ти чула, що кажуть про пенсії? Я думала, що піднімуть, то я вже не буду щосуботи тягтися на ту дачу. Нє, буду, бо ж там все домашнє, своє, некроплене. Але ж я продаю багато, щоб копійку заробити. А як я тепер продаватиму? Тобі треба картопля? А нє, тобі певно не треба, ти ніколи в мене не купувала. А якшо якась падла напише, що я продаю картоплю? А де я їм чек візьму?

Тут я встромляю «5 копійок» про платіжки за комуналку. Посипаю голову попелом, типу божебоже, що ж то буде, бо вода дорожчає, електрика дорожчає, газ взимку подорожчає

А вона мені бідкається про субсидії. А вона мені жаліється, що діти/внуки з дому заробляють «через комп’ютер, ну ти знаєш, бо я в тому нічо не розумію». І що ж тепер з ними всіма буде?

А я їй ще про війну. Що скоро сєпари до Києва їздитимуть в музеях погуляти. Мир таксказать готується.

Махає головою. Засмучена. Стривожена. Нє, швидше налякана. Аж раптом: «Бо це все Порошенко винен. Як він міг допустити, щоб таке вибрали, щоб таке зараз творилося?».

Чогось подібного я чекала чи сама спровокувала)) Але яка різниця, якщо так довго чекала, щоб сказати: «Так ви ж самі таке вибрали! Так це ж ви галочку ставили в бюлетені! Це ж ваша донька влітку ходила в футболці «Зе команда». На кого тепер нарікаєте? Чого панікуєте? Купите касовий апарат, поставите його отут на лавці коло себе та й продаватимете далі свою картоплю. Просто тепер будете платити податки. Але це нормально. Так має бути» 🙂

Короче, я не зла і не мстива, але, мабуть, таки трохи злопам‘ятна☺️

#читаємо_вголос Natalka Mishchenko