Я пішла на війну, аби не допустити до своєї дитини ворога і kр0в0пр0лuття, – жінка-доброволець
Війна на сході України триває вже сьомий рік поспіль. Захищати території нашої країни та здобувати перемогу йдуть не тільки чоловіки. Кількість жінок-військовослужбовиць у Збройних Силах України щороку зростає. Наразі в українському війську 29 760 жінок-військовослужбовців, з них 9 916 жінок отримали статус учасника бойових дій. Серед них і героїня нашого інтерв’ю.
Людмила Дем’яник, яку бійці знають за позивним Катруся Стріла, розповіла журналістці Фіртки, як потрапила на фронт, з якими упередженнями там стикнулась, як адаптовується до цивільного життя та чим буде займатись після закінчення війни.
Коли і як ви долучились до Української добровольчої армії? Чи змінило це Ваше життя?
До добровольчого батальйону, який брав безпосередню участь у війні, я долучилась у серпні 2014 року. З групою бійців-добровольців я потрапила до 5-ого окремого батальйону УДА (на той час 5-ий ОБ ДУК). Жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Навіть якби можна було повернути час назад, я б знову обрала саме такий шлях. Єдине – була б наполегливішою, бо перед тим, як потрапити до добробату, я зверталась і до військкомату, і до Нацгвардії із проханням взяти мене на фронт. У військкоматі мені відмовили, мовляв, ви не є військовозобов’язаною, а у Нацгвардії – обіцяли зателефонувати, коли буде потреба у добровольцях. Опісля я знайшла громадську організацію, від якої їздили хлопці на фронт, і саме з ними відправилась у зону проведення АТО.
Життя змінилось повністю – війна змінила усе. Я не можу сказати, що все стало погано, просто усе стало зовсім іншим. І світогляд, і оточення, ба навіть моє ставлення до життя.
Знаю, що Ви приїхали підготовленою. У Вас був вишкіл. Як сприймали Вас чоловіки? Чи стикались Ви з певними упередженнями?
Спершу так. Казали, мовляв, ти жінка, між хлопцями можуть бути якісь змагання або ж суперечки через тебе. Також мені складніше було потрапити на війну, ніж хлопцям. Якщо хлопців на фронт пускали раніше, то мені довелось вмовляти командира протягом двох місяців. Коли я все-таки приїхала туди, то ніхто не поспішав ставити мене в бойову групу, не розглядав як бойову одиницю. У нашому добробаті усе було ще досить патріархально, маскулінно: командирами були тогочасні «тризубівці» – націоналісти, які багато років боролись за УССД. У Тризубі були певні правила, які чітко поділяли обов′язки чоловіків і жінок, цього спочатку дотримувались і в батальйоні, але з часом правила дещо змінились.
Я собі думала, що приїду на передову, мені дадуть до рук автомат – і я усіх «сєпарів» знищу (сміється, – ред.). Автомат мені, звісно, ніхто не дав. Але воно й не дивно, спершу зброї не вистачало навіть для хлопців. Хоча зіграло роль й те, що я жінка. Але я сприймаю це як певне оберігання мене, бо відчувала опіку, турботу, чоловіки намагались допомогти мені при потребі. А Дмитро Ярош взимку 2014 року навіть заборонив командирам відправляти дівчат на передову (крім медиків).
Чи змінилось зараз ставлення до жінок-військовослужбовиць у порівнянні з 2014-2015 роками?
Мені здається, що ті люди, які не були на війні або в армії, зовсім не змінили своє ставлення до жінок-військовослужбовиць. Подекуди у нашому суспільстві ще досі побутує думка, що жінці не місце на фронті. А ось у військових настрої навпаки дуже змінились: хлопці та командири побачили, що жінки можуть бути таким ж вмілими та ефективними, як і чоловіки.
Жінки – вправні коректувальниці, розвідниці, снайперки, гранатометниці. Про медиків я взагалі мовчу – жінки давно уже довели свою професійність у цій справі. Варто наголосити, що завдяки старанням і наполегливості, жінкам вдається впоратись із поставленими перед ними завданнями подекуди і краще за чоловіків. Але я ні в якому разі не стверджую, що жінки загалом кращі воїни за чоловіків. Ні, це не так. Війна – страшна річ як для жінок, так і для чоловіків.
У зону конфлікту ви їхали як психолог. Який тоді був настрій серед бійців?
У добробаті у всіх була одна мета – звільнення захоплених територій. Усі були позитивно налаштовані, тільки на перемогу. Та, на жаль, не усіх добровольців розуміла і підтримувала їхня сім’я. Дехто не розумів, як можна безкоштовно ризикувати своїм життям. А загалом усюди, де є добровольці панує позитивна та весела атмосфера. Зараз я повернулась більше до цивільного життя, але намагаюсь і надалі, за потреби, усіх їх підтримувати.
Які настрої реально були у місцевого населення?
Добровольців вони ненавиділи. Особисто я спілкувалась тільки з продавцями в маленьких магазинах, проте ніхто нас «райдужно» не зустрічав. Не хочу розпалювати конфлікту, але, на мою думку, хто хотів виїхати і жити в Україні – вже давно це зробив.
А як ваші рідні поставились до такого вибору? Чи намагались вас відмовити?
Рідним спершу я сказала, що їду до Києва у волонтерський центр, бо хочу допомагати воїнам, що їдуть на фронт. Довелось сказати неправду. Восени, коли усі дізнались правду, все одно не намагались мене відмовляти, бо знали, що це марна справа. Мене дуже підтримувала моя донечка. Рідні ж декілька разів телефонували, мовляв, повертайся вже, проте я у своєму виборі непохитна: вирішила, що буду до кінця війни. І хоча я зараз не безпосередньо на війні, проте продовжую займатись громадською діяльністю.
Розкажіть, як Ви адаптувались (адаптовуєтесь) до цивільного життя?
З війни я повернулась у 2016 році. У Києві ми створили ГО «Дія», де я стала керівником координаційного центру. А у 2018 познайомилась з дівчатами-ветеранками. Ми почали організовувати злети, зустрічі, фасилітації. Я знайшла себе у цьому, приємно бути в колі таких, як я сама. Були моменти неймовірного захоплення. Наприклад, під час першого злету в Ірпені приїхали легендарні дівчата з війни: і Юля Білка, і Ліля Сова, і Вікторія Дворецька, і Андріана Сусак і інші. Я сиділа і думала собі: «Який ж це історичний момент. Як круто бути поруч з ними». Ось це, справді, стало такою собі першопричиною, яка допомагає мені адаптуватись. Бути самій – складно, я не знайшла підтримки у сім’ї, окрім, звісно, донечки. Вона мудра не по роках, я вдячна Богу, що послав мені її.
Загалом я ще адаптовуюсь. Моє коло спілкування дуже обмежене: це виключно люди, що дотичні до війни. Тепер наша робота – розповідати про загиблих воїнів, показувати позитивний досвід ветеранів, що повернулись до життя. Пояснювати, що ми – не вбивці, не злочинці, ми не засуджуємо тих, хто не пішов на війну. Кожен сам має відповісти собі на запитання – що я роблю, коли у моїй країні війна. І потім жити з цією відповіддю. Суспільство має навчитись поважати людей, які повертаються з війни і живуть разом з ними.
Коли повернулись до цивільного життя, чи стикались з випадками, коли розуміли, що настрої місцевого населення і тих, що воюють дуже різняться?
Так, настрої, справді, дуже різняться. Після війни я повернулась до Києва, а не Франківська. Якщо, наприклад, в Івано-Франківську почуваєш себе вільно і без упереджень, бо все-таки тут люди ставляться з більшою повагою до воїнів АТО, до ветеранів, то у Києві з цим, чомусь, складніше. Київ – здебільшого російськомовне місто. Часто у громадському транспорті можна почути критику армії й тих людей, які відвоювали, що є дуже вразливим для військових. Спершу мене це обурювало, я намагалась щось доводити, але зрозуміла, що це марно. Людина сама має усвідомити, що повинна бути повага до тих, хто тебе захищає.
Хочу згадати і про Жіночий ветеранський рух. Чим саме і з ким ви працюєте по своєму напрямку у Жіночому ветеранському русі?
Я – членкиня правління. Разом з дівчатами ми спільно створювали його. Я веду освітньо-виховний напрямок, трохи smm. Роботи дуже багато: розвиваємо взаємопідтримку жінок-ветеранок, працюємо у напрямку вшанування пам’яті загиблих на війні за Україну жінок. На сьогодні ми висадили дві алеї пам’яті жінкам-ветеранкам: у Краматорську і Києві.
На жаль, дівчата, як і чоловіки, гинуть і вшанування пам’яті загиблих воїнів – це одне з найважливіших завдань Руху. Наша місія – передати Україну нащадкам у кращому стані, ніж ми її успадкували від своїх батьків. Бо в першу чергу ми – жінки та мами, які мають вберегти Україну і завжди будуть боротись за світле майбутнє своїх дітей.
Ось власне Ви сказали, що передовсім Ви – жінка. А як в умовах війни залишатись жіночною?
Моя порада: будьте просто собою. Ми живемо у 21 столітті – немає нічого неможливого. У цьому плані я ніколи не мала незручностей. Хлопці охоче допомагають так облаштувати побут, щоб з правилами особистої гігієни проблем не виникало. Стосовно облаштування казарми: спочатку я жила з сімома чоловіками, у нас були двоярусні ліжка. Але я себе почувала комфортно, бо тільки приїхавши туди, одразу попросила не ділити за статтю, а просто дозволити виконувати свої обов’язки. Я не відчувала до себе ніяких упереджень, бо одразу дала зрозуміти, що приїхала сюди з одною метою – приближати час української перемоги.
Проте в армії є проблеми з жіночою білизною. Юлія Микитенко – кураторка першого в історії України взводу дівчат-ліцеїсток. Вона заборонила дівчатам користуватись жіночою білизною, бо та не зовсім пристосована до умов військовослужбовців, а натомість дівчата-ліцеїстки носять максимально зручну білизну спортивного крою встановлених кольорів. З жіночою формою теж не все добре: наче щось пробували змінити, шили, але в повній мірі забезпечення немає.
Завдяки вашій роботі жінки зараз можуть йти служити на ті посади, на які вони прагнуть. Які ще досягнення є у Жіночого ветеранського руху?
Насправді над Законом №6109 працювало багато людей, а ми були такими активістками «прямої дії». Найбільше досягнення – це сестринство і взаємопідтримка. Добре працює напрямок психологічної підтримки і допомоги жінками-ветеранкам і волонтеркам. З нами працюють дуже фахові психотерапевти з центру «Open Doors».
Дівчата-ветеранки, дехто з нашого руху, долучились до проєкту «Амбасадор – ветеранська дипломатія», відвідали багато важливих місць (США, Бельгія, Канада та інші), всюди звучав голос жінок-ветеранок та військовослужбовиць. У рамках проєкту «Мандри ветеранок» вже більше 60 дівчат отримали можливість безкоштовно відпочити в різних країнах: в Ісландії, Греції, Данії, ОАЕ… І цей проєкт продовжуватиметься, чекаємо відкриття кордонів, аби ще більше дівчат змогли відпочивати та мандрувати світом.
На сьогодні Жіночий ветеранський рух (далі ЖВР, – ред.) дотичний до надання пропозицій та публічних консультацій по написанню Національного плану дій 1325 Міністерству соціальної політики.
ЖВР входить в Оперативний штаб при Міністерстві ветеранів з врегулювання ситуації при COVID-19. ЖВР проводить Кіберзлети та досліджує те, як COVID-19 вплинув на становище жінок-ветеранок та військовослужбовиць, аби якнайкраще їх підтримати.
Наш Рух адвокатує зміни в Секторі безпеки і оборони України, у Міністерстві ветеранів, а саме: практичні зміни щодо матеріально-технічного забезпечення жінок в ЗСУ, впровадження механізмів професійного відбору жінок і чоловіків в ЗСУ, реінтеграція ветеранів з урахуванням гендерної складової та потреб ветеранок і ветеранів.
Також ми довгий час адвокатували відкриття можливості навчатися дівчатам у військових ліцеях, а саме – у ліцеї Богуна.
Хто може долучитися до команди?
Усі жінки, які дотичні до війни. Це жінки-ветеранки, військовослужбовиці, волонтерки. Тобто ті жінки, які живуть Україною і готові працювати на благо країни. Ніхто нічого за нас не зробить – ми маємо працювати і для себе, і для інших.
Розкажіть про проблеми інтеграції жінок як військовослужбовиць.
Не дуже люблю говорити про проблеми. Вони є завжди (усміхається, – ред.). На жаль, є упереджене ставлення до жінок. Також не завжди є достатня підтримка. Тому, я би рекомендувала, спілкуватись з побратимами та посестрами, і ні в якому разі не замикатись у собі. Дуже прикро, але я знаю людей, які пішли з життя передчасно, вчинивши самогубство. Я закликаю усіх ніколи не робити цього.
Яке ваше внутрішнє пояснення, чому пішли на війну?
Я пішла на війну, аби не допустити до своєї дитини ворога і кровопролиття. Нехай у 2014 році наша армія була слабша, але зараз це та армія, якою можна пишатись. Яка порівняно з Росією маленька Україна, але далі декотрих районів Луганської і Донецької області їй не вдається сім років поспіль зайти, ба більше, ми дуже багато територій відвоювали.
Взагалі я прихильниця того, щоб в Україні військовозобов’язаними були усі громадяни незалежно від статі. Але, звісно, над цим потрібно багато працювати, проводити реформи в армії. Так, жінки фізично слабші за чоловіків, але морально – точно ні. Жінки часто приймають успішні рішення навіть у веденні боїв. Саме тому я не розумію, чому ж відмовляти жінкам воювати або ж служити в армії.
Де Ви знаходите для себе силу, які маєте джерела енергії?
Найбільше моє джерело енергії – моя доця. Від усього, що робить моя донечка, я черпаю неймовірну кількість енергії.
Мої посестри з Жіночого ветеранського руху – моя взаємопідтримка. Вони дуже допомогли мені під час карантину. Я повністю залишилась без заробітку. Хтось допоміг фінансово, а хтось морально. Дякую Богу, що маю таких дівчат у своєму житті.
І, звичайно, знаходжу сили у нашій країні. Україна неймовірна: куди не подивишся, про що не пригадаєш. У Києві – це прекрасний Дніпро.
Чи є у Вас знайомі, які проживають на території Криму або ж на території Росії? Як з ними спілкуєтеся?
Знайомих, що проживають у Криму немає. До війни я навіть не була в Криму, але знаю багато бійців, біженців, саме звідти. До Росії, ще коли я була підлітком, виїхав мій батько. Зв’язок з ним втратився у 2014 році, коли він побачив, що я долучилась до однієї праворадикальної організації. Зателефонував, мовляв, як так, ми ж з вами стільки років дружили, а ви з нами ось так. На цьому зв’язок і обірвався.
Ви не намагались пояснити батькові, як працює російська пропаганда?
Вона там надзвичайно потужна. Усе те, що я намагалась донести, нівелювалось першим-другим випуском новин. У Росії взагалі 70% ефіру – це поливання брудом України. Може, коли закінчиться війна, то батько зробить відповідні висновки. Зараз я не шукаю спілкування з ним.
Що для Вас перемога? Перемогти – це витіснити російські війська з нашої території?
Не тільки. Це також повернення Донбасу і Криму. На жаль, ми не можемо повернути дуже світлих людей, яких втратили на війні. Ці втрати живуть у їхніх дітках. Ці втрати ми будемо нести усе своє життя. Імена загиблих має знати не тільки Україна, а й увесь світ. Це просто неприпустимо, нападати на чужу територію і так підступно привласнювати її собі. Перемогу ми наближаємо і неодмінно здобудемо.
Ми зачепили тему смерті. Коли на війні гинули побратими, чи не було бажання покинути все?
Ні, не було. Навіть навпаки хотілось йти і докладати усіх зусиль, щоб загарбників гинуло все більше. Усі мають знати і розуміти, що Україна воює не зі своїми, а з регулярними російськими військами, які загарбали нашу територію і вбивають наших синів і доньок.
Дуже складно дивитись в очі діткам, а особливо, коли вони дуже схожі на своїх батьків. Одного разу до нашого штабу прийшов хлопчик – копія свого загиблого батька, і хоча я з ним навіть не розмовляла, проте потім дуже довго психологічно від цього відходила. Ми перед такими дітьми у невимовному боргу.
Ось війна закінчиться, все буде добре, чим будете займатися? Ким ви себе бачите після закінчення війни?
Зараз, окрім громадської діяльності, я працюю на підприємстві оборонної промисловості України, тож є напряму дотична до війни та перемоги у ній над Росією.
У 2018 році отримала первинне військове звання – я офіцерка запасу. Я готова до мобілізації. Коли війна закінчиться нашою перемогою, то хочу працювати в освітньо-виховному напрямку. Можливо, це буде вишколювання.
Я точно працюватиму з ветеранами війни та військовослужбовцями. Але війна з Росією, на жаль, надовго. Стане на весь вік, тому завжди напоготові.
Джерело: bbcccnn.org