Цe виглядaє як якecь мicтичнe кiнo, aлe цe життя… Львiв. Личaкiв. Вeчip. 245 м0ruл зa oг0poжeю вeликoгo клaдoвищa…
Це виглядає як якесь містичне кіно, але це життя. Тобто смерть. Ні, все-таки життя. Життя вічне, здобуте в бою.
Львів. Личаків. Вечір. 245 могил за огорожею великого кладовища. На могилах і над ними, наче витають душі, – вогники, лампадки, ліхтарі, гірлянди, гори квітів. І хрести, прапори, прапори, знову прапори, усміхнені хлопці й дівчата на портретах.
245 – стільки було станом на середину січня. Зараз вочевидь більше. І це не рахуючи тих, хто на самому цвинтарі.
Ми вперше з початку великої війни виїхали кудись західніше Києва – у сумній справі у Львів. І саме нові поховання на Марсовому полі, що по лівий бік від Личаківського цвинтаря, вразили нас найсильніше.
Довгий стрій по вісім могил у “шерензі”. Він уже вперся в кінець поля, тому почали поховання в другій “коробці”, поруч із першою.
Майже щодня по кілька нових насипів – це видно з дат на таблицях. Ховають львів’ян. І тих, хто служив у львівських частинах. І тих, чиї рідні зараз тут живуть.
На фото – солдати й офіцери, чоловіки й дівчата, добровольці й кадрові, старші й зовсім молоді.
Герої України. Медійні, відомі багатьом зі ЗМІ воїни (ось Димид, ось син колишнього командувача НГУ Аллеров, Моісеєнко, ось ще багато знайомих облич, чоловіки подруг із ФБ). І просто солдати, не менш шановані своїми родинами й друзями.
Прапори держави, підрозділів ЗСУ, НГУ та добровольчих формувань. Ультрасів “Карпат”, “Дніпра”, “Металіста” позначають шарфи-“рози”. На всіх могилах – святкові новорічні ялинки.
“Зайчику…” – на одному з вінків зворушлива остання посвята від коханої.
Біля Марсового поля людно аж до сутінків – сюди приходять рідні, близькі, друзі загиблих. Але вже й поночі на одній із могил сидить молода вдова.
Один із сотень нових цвинтарів цієї довгої, старої, кривавої війни. В якій ми помстимося і переможемо.
Запам’ятаємо її ціну і вшануємо кожного героя.
Тільки хай все це буде не дарма.