Сповідь емігрантки:” Італійці дивуються, коли кажеш, що українці їдуть на заробітки, аби потім збудувати двоповерховий дім”
– В Італії у мене чоловік. Він поїхав ще у 2000 році в Італію в місто Генуя. Хто б та й що не казав, але зберегти сім’ю, коли хтось один майже весь час за тисячі кілометрів, важко.
Спочатку ти сумуєш, тобі не вистачає людини, а потім починаєш відвикати. В один момент я зрозуміла, що треба їхати, бо так сім’ю точно не вбережеш. Ми хотіли бути разом, робили для цього все можливе і таки зуміли зберегти сім’ю і навіть поповнити її.
– Коли саме ви виїхали та як довго до цього готувалися?
– У грудні 2006-го. Морально готувалася майже рік. Тут у мене батьки, сестра, друзі. Тут все життя, а там, в Італії – чоловік, якого кохаю і за яким сумую.
Найважче було зібратися з духом, усвідомити те, що все треба почати спочатку – робота, знайомства і, навіть, звички. Але довго тягнути з тим не треба, бо сумніви та переживання ростуть з кожним днем і чим далі, тим важче. Якщо вирішив – роби.
– Як проходила ваша адаптація до нового місця, життя, людей?
– Важко точно сказати. З одного боку, я їхала майже на все готове, бо за шість років чоловік знайшов житло, вивчив мову, облаштувався на новому місці, влаштувався на постійну роботу. Я не була тим заляканим емігрантом, який боїться кожного звуку і навіть не знає що й до чого.
Проте дуже незвичними були спосіб життя, звичаї, цінності. Тут люди зовсім інші, ніж в Україні. Вони цінують сьогодні, живуть в своє задоволення, мають різні хобі. Вони насолоджуються життям і роблять все для цього.
– Що вас найбільше здивувало?
– Люди й те, як вони відносяться до життя. В нас всі наживають маєтки, думають, що марка автомобіля чи телефону грає роль і показує твою «крутість». Тут все по-іншому. Звісно ж, тут дбають про фінансову та матеріальну складову, але найголовніше зовсім не це. Головним досягненням для італійців є діти, самовдосконалення. Вони не думають про те, що у сусіда більше квадратних метрів, чи краща автівка. Тут взагалі немає такого культу.
Коли розказувала про це своїм рідним, то вони здивувалися, як так, заробляти по кілька тисяч євро на місяць і не вибудувати хоромів із двометровим парканом.
Так само дивуються й італійці, коли кажеш, що українці їдуть на заробітки, аби потім збудувати двоповерховий дім і майже такий самий паркан. Так, житло треба мати, але таке, яке раціонально підходить для вас і вашої сім’ї.
Ще однією дивиною для нас та них є культ роботи. В Італії люди не женуться за керівними посадами, не йдуть по головах, аби стати начальником.
Навпаки, найбільше цінуються робітничі професії. Як у нас кажуть «простий слюсар» (але дипломований спеціаліст) тут заробляє багато і може собі дозволити купити машину, квартиру чи навіть невеликий будиночок у передмісті, вивчити дітей, поїхати на відпочинок.
Робітники задоволені своєю роботою і не хочуть її змінювати. А у нас що? Кожен другий преться до влади, аби увірвати найбільший шматок і заробити.
Так само відносяться до одягу та їжі. Навіть багаті люди можуть їсти піцу чи просту пасту, а не заморочуватися із фуа-грою чи ще чимось незвичним.
До одягу взагалі відносяться просто. Ніхто не ділить його на «святковий» та «буденний», як у нас, в Україні. Звісно, вечірнє плаття на роботу тут не вдягають, проте й не тримають його для світських вечірок чи офіційних зустрічей. Немає гонитви за брендами чи оригінальністю – що зручно, те й купують.
– Яке тут ставлення до заробітчан?
– Дуже добре. Взагалі тут до людей відносяться добре, незалежно від їх статусу, віку тощо. Тут можна зайти в бар у робочій формі і тебе не виженуть. А власник сам наллє коктейль, чи прибере після тебе. Людей цінують просто за те, що вони є, що з ними можна поговорити і дізнатися щось нове, обмінятися досвідом. А те, чим вони займаються чи де працюють – другорядне.
– До чого було звикнути найважче?
– До мови та цін. Італійську я почала вчити ще вдома, бо знала, що без неї важко, та й варіантів з роботою буде значно менше. Проте розмовна мова відрізняється від літературної. Діалекти, вимова, навіть слова можуть різнитися. Навіть зараз я можу не розуміти деяких слів, хоч мову знаю досить добре.
Стосовно цін, то дивно, адже при зарплаті у півтори тисячі євро (а то й більше) за кілограм хліба ти платиш лише чотири євро. Найдорожче тут оренда житла і комунальні послуги, все інше (особливо фрукти) значно дешевше, ніж на Батьківщині, хоч і вищі заробітні плати.
– Ким ви зараз працюєте?
– Зараз працюю телефоністкою в асоціації інвалідів, фрилансером на італійському графічному сайті і маю кілька годин прибирання, як підробіток. Проте не можу присвятити свій час роботі повністю, бо маю маленьку дитину за якою сама доглядаю. Тому основний дохід на чоловікові.
– Які умови вашого проживання?
– Наразі ми орендуємо квартиру на кілька кімнат. Будинок новий у затишному спальному районі. Нам тут добре і поки ми не хочемо щось змінювати.
– А які умови інших заробітчан, ви знаєте?
– Лише про тих, з ким спілкуюся. Тут теж по-різному. Багато людей живе у тих господарів, у яких працює. Їм звільняють невеликі кімнатки з нормальними умовами. Є й таке, що одну невелику квартиру орендує по 10-12 людей. На роботі один або два дні на тиждень дають вихідний, хоча є й такі, що працюють без вихідних.
– Чи хотіли б повернутися в Україну?
– Ми думали про це, але навряд. За стільки років Італія стала другим домом. Звісно ж, Батьківщину вона не замінить, проте нам тут добре. Тут друзі, робота, дитина вже звикла, скоро піде до школи. Наше життя тут.