НІХТО НЕ РОЗУМІВ ВЕРОНІКУ, НІ ДРУЗІ, НІ КОЛЕГИ. А ВОНА ПОВІРИЛА ЦИГАНЦІ, ПОВІРИЛА СЛОВАМ ТІЄЇ СМАГЛЯВОЇ ЧОРНООКОЇ ЖІНКИ. ПОТРІБНИМ СЛОВАМ? ПРОДАЛА ПЕРУКАРНЮ У СТОЛИЦІ, КВАРТИРУ, І ПОЇХАЛА В ТЕ ЗАБУТЕ БОГОМ СЕЛО ШУКАТИ ПРАДІДОВУ ХАТУ.

Все у Вероніки було: розум, краса, достаток. Все, окрім кохання.

Не складалося в тому особистому житті і все тут.

Закінчила школу з відзнакою, потім – університет.

Влаштувалася перекладачем в посольство, але мріяла про власний салон краси. І скоро мрія здійснилася: разом з подругою відклали грошей, бо обидві гарно на той час заробляли, і вклали у бізнес.

Справа пішла добре, бо взялися дівчата за неї завзято. Через два роки подруга Олеся вийшла заміж і виїхала з чоловіком за кордон, а Вероніка викупила і її частку, стала єдиною власницею їхньої «Фаілки».

Все їй подобалося. Допомагала батькам і молодшій сестрі-школярці, які жили у райцентрі, навіть за свої кошти кілька разів на рік брала тури і всі разом вони літали кудись на відпочинок. А згодом і житло в столиці придбала: затишну двокімнатну квартиру з видом на синій Дніпро.

Приїздили до неї рідні, залюбки збиралися подруги покавувати-потеревеніти.

А от з хлопцями у Вероніки чогось не складалося.

Вона й сама не могла зрозуміти, в чому справа. Наче симпатична, кажуть, навіть гарна. Розумна, завжди цікавиться новим, прагне нових досягнень. Така натура у Вероніки: любить вчитися, завжди рухатися вперед, не зупинятися.

А кохання все не приходить до неї…

Ні, звичайно, вона зустрічалася з чоловіками, було кілька романів. Різних. Бурхливих, романтичних, але всі вони були швидкоплинними, чомусь закінчувалися, не переростаючи в щось більше і серйозне.

А вже 31… Хочеться… Вероніка себе не обманювала. Звісно, хотілося людину поруч. Справжню. Надійну, близьку. Таку, щоб тепло душі стало.

А його нема й нема. Всі, кого не зустріне – не він. Жодного разу серце не затріпотіло, не сказало їй: це – твоє, Вероніко!

Майже змирилася. Ну, а що? Вона самодостатня, сильна, заможна. Їй цікаво й так, є друзі, та й сама з собою вона ніколи не нудьгує.

Можливо, не дається людині так, щоб аж все: і гроші, і краса, і розум, і щасливе кохання. Щось є, а чогось – немає.

І вже точно, що їй не найгірше. Бо має таки багато: родина чудова, яка завжди на її боці, робота улюблена, квартира, машина, можливість не обмежуватимуся матеріально. Подорожувати. Це найбільше Вероніка любить! Знайомитися з новими країнами, містами, людьми. Ну, а що без кохання поки що живе – хто знає, може, воно ще попереду, а, може, й доля така самотня.

Загалом, нормально все.

І тут де не взялася – ця жінка. Чорноока, смаглява. Наче циганка, але не дуже схожа на тих, що ото чіпляються й жебракують на вулицях, заговорюють і гіпнотизують.

Сиділа у дворі її будинку на лавочці. Побачивши Вероніку, яка вийшла з під’їзду новобудови і прямувала до машини, піднялася, пішла на зустріч.

– Мені так в центр столиці треба… А я ні міста не знаю, ні грошей вже майже не маю… Сина тут шукаю… Відчуваю, що живий – та тільки знайти треба… Підвези, дитино, а я тобі віддячу… потрібними словами.

Оте “потрібними словами” чомусь зачепило-зупинило Вероніку.

Бо їй… Потрібні потрібні слова.

Жінка дуже скромно сіла на переднє сидіння автівки. Поїхали.

За вікном – ранкова столиця. А в салоні – потрібні слова.

– Нічого не питатиму, голубко. скажу тільки: тобі обирати треба: або велике місто і достаток, або… прадідова хата і кохання.

– Що-що? – здивувалася Вероніка. – Яка ще прадідова хата?..

І тут згадала. Єдиний раз, у дитинстві, їй років 5 було, їздили вони у якесь село на Чернігівщині, і мама з татом показали, де спочивають прадід і прабабуся, а потім вони під’їхали до якогось занедбаного двору, і мама зітхнула, сказала татові:

– Колись я любила це місце… А тепер тут все таке… Хоч би за безцінь якось продати…

Так і не продали, на скільки пам’ятала Вероніка. Але точно не знала, бо ніколи не цікавилися у батьків, не до того було.

– Зупини десь тут, будь ласка. І, якщо хочеш бути щасливою – їдь туди, де коріння твоє…

Смаглява темноока жінка легенько причинила за собою двері автівки.

Потрібні слова?..

Вероніка щось хотіла ще спитати, зупинити, але тієї вже ніде не було видно.

Ввечері Вероніка стояла на балконі, потягувала повільно коктейль, дивилася вдалину на сині прадавні води Дніпра.

Прадідова хата…

Чи щаслива вона тут, у своїй, на 17-му поверсі?.. Де є все, окрім… Окрім чого?.. Окрім чогось того, мабуть, що дарує душі ті самі крила?.. Крила, яких їй так не вистачає…

Ніхто не розумів Вероніку, ні друзі, ні колеги. А вона повірила циганці, повірила словам тієї смаглявої чорноокої жінки. Потрібним словам?

Продала перукарню у столиці, квартиру, і поїхала в те забуте Богом село шукати прадідову хату.

Через два місяці після зустрічі Вероніка зупинила авто біля старенького паркану занедбаної садиби.

Старезна хата похилилася, на стрісі – мох, навколо – садок вишнево-яблунево-абрикосовий, зарослий високими травами…

Вероніка дивилася на все це з розпачем, з думкою: “Ой леле, що ж я наробила?”, а ще – з якимось самій її незрозумілим… захопленням. “Мій дім?.. Тут – мій дім?”

– А ви хто тут, пані, будете? – приємний і трохи іронічний голос висмикнув Вероніку з її роздумів.

– Вероніка я. І хочу цей будинок відбудувати. Бо тут мій дім. Будівельники будуть потрібні. Не порадиш часом кого місцевого?

– Приємно познайомитися. Вітаю вдома! А я Марко, будівельник у третьому поколінні, і мені нарешті буде, що будувати! – все з тією ж доброю привабливою іронією.

«Це ж треба – такі пронизливі сині очі…» – промайнуло у Вероніки.

Посміхнулася темноокій смаглявій жінці. Чи Маркові?..

– А салон-перукарня вам тут в селі випадково не потрібен? – спитала раптово.

– Дуже, дуже потрібен! – синьо-синьо і весело підморгнув у відповідь Марко.

Автор – Альона Мірошниченко.

Спеціально для видання Ibilingua.com.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, ukrinform.ua

Джерело: ibilingua.com