Тато Віктора ініціативи в спілкуванні з нами не виявляв, на наше весілля він навіть не хотів іти, чоловік його ледве вмовив. В результаті тато з’явився зі своєю другою дружиною, а свекрусі довелося з цим змиритися
З дитинства мій чоловік знав тільки маму, яка його виховувала, а з своїм батьком він познайомився, коли школу закінчив. Віктор сам проявив ініціативу, розпитав маму, розшукав його, зустрівся. Батько пішов від матері, коли Віктору був рік. Пішов до іншої жінки, а з Софією Володимирівною розлучився.
Синові аліменти платив, але не спілкувався: не дзвонив, не приходив. У новому шлюбі у нього народилися інші діти – дочка і син, а про сина в першому шлюбі він просто забув.
Зараз Віктору тридцять вісім років, ми в шлюбі ще зі студентської лави. У нас двоє дітей-школярів, квартира є, але ми ще продовжуємо виплачувати за неї кредит. З мамою Віктора у мене чудові стосунки, вона дивовижна жінка – добра, душевна. Дітей нам просто виростила з пелюшок. І вони бабусю дуже люблять.
Батько Віктора ініціативи в спілкуванні з нами ніколи не виявляв, хоча Віктор завжди до нього тягнувся. На наше весілля він навіть не хотів іти, чоловік його ледве вмовив. В результаті татусь з’явився зі своєю дружиною, свекрусі, я бачила, було дуже неприємно. Вона, звичайно, нікому ні слова не сказала, але весілля ледве висиділа. Все-таки, я тепер вже розумію, любила вона, мабуть, все життя цього чоловіка. Так більше заміж не вийшла після розлучення, працювала, ставила на ноги сина, потім ростила онуків.
Життя у Софії Володимирівни було непростим. Залишившись в дев’яності одна з дитиною, вона хапалася за будь-яку роботу. І підлогу мила, і в кіосках торгувала, при цьому вічно економлячи на собі. Зараз їй шістдесят три роки, але колишнє життя далося взнаки, весь останній рік свекруха почувається недобре, постійно в лікарнях.
Ми намагаємося робити для Софії Володимирівни все, що можемо, Віктор дуже переживає за маму. А три місяці тому у чоловіка не стало батька. Сталося все раптово.
Віктор сприйняв цю новину дуже важко, незважаючи на те, що близького і задушевного спілкування у них не було, батько завжди тримав дистанцію.
Час минув і я завела з чоловіком розмова про спадщину. Кажу, все розумію, важко, але час йде, справи треба робити, до нотаріуса йти, спадкову справу напевно відкрито вже. Він на мене дивиться здивовано. Я йому кажу, ну ти ж будеш на спадщину претендувати за батьком? А він мені – я? З якого дива? Не буду ні на що претендувати, мовляв, вони з Анною, другою дружиною, все наживали разом, нехай все дістанеться їм, їй і дітям.
Свекор, звичайно, не олігарх, але людина не бідна. На ньому половина трикімнатної квартири, де він жив з дружиною, спадкова двокімнатна квартира батьків, новобудова, де живе тридцятитрирічний син від другого шлюбу, дача, машина, гараж. Спадкоємців четверо: дружина і троє дітей, включаючи Віктора. Віктор може претендувати, природно, на невеликі частки всього цього, але це ж теж гроші, які нашій сім’ї будуть не зайвими.
Дружина батька для нас чужа людина, його діти з нами не спілкуються з самого початку. Були б ще там стосунки супер – ну, хоч зрозуміло, можна було б не лізти, але стосунків немає! Відмовлятися від своєї частки недоцільно. Але чоловік і слухати не хоче.