“Він — білорус, а я западенка”: неймовірна історія родини Єрмоленків, яка перемогла “рускій мір” (відео)
Подружжя рятувало людей під час окупації.
Це історія однієї української родини Єрмоленків. Люди, які переправляли людей із лівого берега, доставляли на острови українських військових, вивозили на човнах тих, на кого полювали російські ФСБшники. Вони віддали все, що мали, аби вільно жити у Херсоні.
Єрмоленки не зняли український прапор — ані в окупацію, ані коли їхнього онука забрали до катівні. З родиною кореспондентка ТСН Наталя Нагорна познайомилася рік тому і от зустрілася знову.
Їхній будинок завжди легко знайти, бо на воротах — синьо-жовтий прапор, це правило їхньої оселі. Зараз це дім, який їм позичили для проживання. Після того як їхню господу спочатку розбивали снарядами, а потім затопила велика вода.
“Він білорус, а я западенка. Мені соромно не гвоорити українською мовою. Я народилась там, де народилась Леся Українка. Соромно підводити таку землячку. А Валентин Дмитрович так само в селі виріс за Голою Пристанню”, — каже Олена Володимирівна.
Рідні у війську
Усі їхні рідні чоловіки у війську: син, онук, брат і двоє племінників. Олена Володимирівна розповідає, що не бачила сина п’ять років — був на заробітках у Польщі. Тільки почалася повномасштабна війна, повернувся до України. Зараз — штурмовик.
“Ну як, якщо дід з автоматом, внук з автоматом стоять, а він Польщі? Тому ми відправили фотографії. Він бросився і в той же день приїхав, кинув роботу”, — розповідає Олена Володимирівна.
Як онук потрапив у полон
Онук подружжя названий на честь діда — Валентином Дмитровичем. Під час окупації Херсона йому було 18 років і доводилося виконувати небезпечні завдання. Коли окупанти забрали його у катівню, найбільше побоювання родини було — чи витримає він тортури.
“Він переховував зброю разом з усіма. Казав, ще б трохи, і я б не витримав цих катувань, цього, що зі мною вони робили. І, що хочу сказати, він коли прийшов, я його не впізнала. Буквально за три доби він осунувся, він почорнів. І так в нас худесенький такий балірончик”, — розповідає Олена Володимирівна.
Усиновлений капелан
Про ще один подвиг родини розповідає отець Максим — він капелан і в часи окупації став названим сином Єрмоленків. На самому початку повномасштабного вторгнення він очолював групу територіальної оборони і його розшукували окупанти. Знайти тих, хто надасть прихисток підпільнику в тотальній окупації було нелегко. Аби отець Максим міг пересуватися Єрмоленки буквально дали йому своє прізвище.
“Валентин, їхній внук, привіз мені паспорт свого батька, де ми вирізали фотографію з мого паспорта, вклеїли в паспорт його батька”, — каже Максим.
“Він жив у нас за документами сина нашого.Тепер нас він, ну, як внебрачний син. Потім його переправили на Миколаїв. Потім хлопців, Ігоря. Ну, багато хлопців було, їх переправляли. Кого на лодку, ну , кого як вийшло”, — розповідає подружжя.
Максим знову приєднався до тероборони Херсона. Найбільше він хотів повернутися додому — вдалося у середині листопада 2022 року, після звільнення Херсонщини.
Про важку хворобу
Після нашої першої зустрічі досвідчений рибалка Валентин Дмитрович ще багато разів ходив на човні по Дніпру і вивозив цивільних та військових. Але прийшов час, коли допомога потрібна була вже йому.
“Два рази запалення легень, потім ще ковід до цього домішався. Можете собі уявити, коли він 10 годин лежав під капельницями. Що ми перенесли. Транспорту немає, світла немає, води немає. Ще на Острові ми тоді були. Це був лютий-березень місяць, як ми його вичухали”, — каже Олена Володимирівна.
Прапор над водою
6 червня 2023 року до їхньої обстріляної оселі прийшла нова велика біда — до порогу почала підступати вода. Спочатку вони навідріз відмовлялися виїжджати.
“Це 12 діб у нас в будинку, в наших кімнатах був акваріум. Була вода і наші меблі, все… наші пожитки за 45 років нашого спільного життя, воно все прийшло в негідність. Все потонуло, все замокло, все стало непридатне для користування, для життя. Піску майже до метра в дворі нагнало на плитку, там вивозили і двір рівняли”, — розповідає подружжя.
Коли їхній названий син пропливав на човні, він відразу впізнав будинок, де його приютили, — і знову по синьо-жовтому прапору. Висота води тоді була понад чотири метри.
Про зрадників та ждунів
За свої подвиги у рідному місті родина Єрмоленків має лише одну нагороду — від церкви.
“Нас нагороджували за підписом Епіфанія, за заслуги, жертовність та любов до України. Дали медалі такі гарні, значки, я не знаю, як воно правильно, і грамоту. І ось коли Дмитрич мій взяв мікрофон, думаю, що ж він зараз каже, і він видав… Зібралися ми всі, говорили, дякували людям. А потім Дмитрич каже: дякую навіть тим, хто не підтримував, особливо дії України, дії ЗСУ. Хто знав, чим ми займаємося, але і нас не видали. Він і цим подякував”, — каже Олена Володимирівна.
Подружжя розповідає, боялися, що їх “здадуть” свої ж.
Не боїться, тільки дурний. Знаєте, чужих очевидно, що треба боятися.
У нас ж село. Знають, де діти, де що, де як. У нас були там любителі “руского міра”. “Діди воювали” і все таке. Але навіть вони не здали, хоча знали”, — розповідає Валентин Дмитрович.
Про майбутнє
Вони втратили все майно, але зберегли прапор, родину та совість.
“Ви знаєте, дякувати Богу, мабуть, все-таки він нас трошки любить, що нам так повезло, що ми тут знаходимось. Але коли в годину-дві ночі просинаєшся і думаєш: чужа хата, чуже ліжко, все чуже, а що далі? А що далі? Як ми будемо виживати? Мені кажуть, та що ви переживаєте, ось, мов, буде ще краще, чим було. Я розумію, краще буде в 30-річних, краще буде в 40-річних, а оскільки нам вже за 65, під 70, то я вже не знаю, де ми будемо. І буде у нас коли-небудь своя хатина, така, як в нас була, чи не буде, я не впевнена”, — розповідає Олена Володимирівна.
Подружжя каже, що нікуди вже від Херсона не поїде. Якщо прийдуть росіяни, візьмуть автомат і підуть захищати рідну землю.